Історія – свідок минулого, світло істини, жива пам’ять.
Історія – життя пам'яті.
Історія – це свідок часу, учителька життя.
Не знати історії – означає завжди бути дитиною.
Цицерон
21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи – одне зі знакових офіційних свят, встановлене на честь двох революції, які відбулися в Україні у 2004 та 2013 роках. Цього дня українці вшановують пам’ять про людей, які під час Революції Гідності та Помаранчевої революції стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадянина, національних інтересів держави та її європейського вибору.
Під час великої війни цей день став нагодою для учнів 9-х класів Рудківського ліцею ім В. Жеребного переглянути власні цінності. Пригадати історію нашої боротьби за справедливість. Вшанувати пам'ять загиблих.
23 жовтня в Рудківському ліцеї імені Володимира Жеребного відбувся семінар керівників музеїв закладів освіти області за ініціативою директора КЗ ЛОР "ЛОЦКЕТУМ" Юрія Ткаченка.
Надія Кондрашова, директор ліцею, виступила модератором заходу та презентувала історію заснування Музею Новітніх Героїв.
Різні форми та методи роботи музею Новітніх Героїв представили Музика Н.І., Верещак Л.Є., Кітик І.Я., Горбачик Г.К., Сімченко С.О., Крамаренко О.П., Дворянин Б.З., Антох О.І.
Пам'ять про невинно вбитих повинна згуртувати нас, живих, дати силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави.
23 травня в Україні відзначають День Героїв — свято пам’яті борців за волю України
День Героїв – це день пам’яті усіх українців, що присвятили своє життя нашій з вами свободі, тих, хто боровся і захищав Україну.
День Героїв відзначають понад сімдесят років. У суворі роки німецької окупації, у час протибільшовицької збройної боротьби, українці на чолі з ОУН вшановували пам’ять Героїв. У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив відзначити 23 травня як День Героїв.
Воно було покликане відродити в українців героїчний дух минулих поколінь, які дали нашій історії яскраві приклади героїзму лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН.
Чому саме травень обрано для вшанування Героїв? Тому що в травні віддали своє життя у визвольній боротьбі такі кращі сини України XX століття:
З травня 1924 року – головний ідеолог державної самостійності України початку XX століття, один із співавторів ідейних засад українського націоналізму Микола Міхновський (родом з Полтавщини);
25 травня 1926 року в Парижі від кулі більшовицького агента загинув головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-21 років Симон Петлюра (родом з Полтави);
23 травня 1938 року в Ротердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого Провідника УВО та ОУН полковника Євгена Коновальця (родом зі Львівщини).
В роки німецької, а згодом радянської окупації цей день відзначався у підпіллі та в українській діаспорі. З проголошенням незалежності День Героїв відзначається в Україні. Українські герої поставили свободу рідного народу понад свої особисті інтереси і присвятили власне життя служінню українській нації.
Українські герої – це прості люди, жінки та чоловіки, хлопці та дівчата, діти та літні люди, які стали до лав:
руських дружин великого князя Святослава і короля Данила
козацьких полків Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського
Української Галицької Армії Мирона Тарнавського
Січових стрільців Дмитра Вітовського
Армії Української Народної” Республіки Симона Петлюри
Організації Українських Націоналістів Євгена Коновальця і Степана Бандери
Української Повстанської Армії
членів визвольного руху шестидесятників
активістів Небесної сотні
воїнів АТО
21 травня - День вишиванки
Сьогодні, у третій четвер травня, українці вже традиційно святкують День вишиванки. Цей День не є офіційним, але відзначають його не тільки в Україні, але й за її межами – українці та всі прихильні до нас та до нашої культури люди.Акція бере початок з ініціативи студентської молоді факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету імені Юрія Федьковича. У 2006 році вони запропонували один день року присвятити українській вишитій сорочці. Можна сказати, що свято існувало й відзначалося у вузькому колі, але у 2014 році воно вийшло не тільки за межі гуртка свідомого українського студентства, але й за межі самої України.Українська вишиванка, нарівні з українською писанкою є одним із яскравих символів української культури. До того ж, одягаючи вишиту сорочку, демонструєш не тільки її красу й унікальність, але й засвідчуєш свою приналежність до віковічної української культурної традиції.Третій четвер травня обраний не випадково. Засновники акції наполягають на тому, аби День вишиванки припадав саме на будень, а не на вихідний, наголошуючи, що вишиванка – органічна складова життя та культури українців.
18 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР
Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.
Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.
У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.
За таких умов, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.
Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.
У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації
Ключові зауваги
Вигнання німців та їхніх союзників із Криму остаточно завершилося в ніч на 13 травня 1944 року. Вже за тиждень радянська влада розпочала депортацію кримських татар, закинувши їм масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Пізніше у подібному звинуватили й інші народи Криму. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
За час депортації на загальне «спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до Московського вугільного тресту – 5 тисяч, до таборів фронтового резерву – 6 тисяч та ще стільки ж до ГУЛАГу.
Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турок і ромів.
Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Упродовж багатьох років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій.
Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом останнього року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.
Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а від проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.
В умовах тимчасової окупації Криму Російською Федерацією, коли переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилюються, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.
Історична довідка
Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3-й годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.
Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.
У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким вдалося врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.
Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.
14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.
Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.
17 травня – День пам’яті політичних репресій
17 травня 2020 року
Кожного року в третю неділю травня ми згадуємо співвітчизників та побратимів різних національностей, що стали жертвами кривавого тоталітарного режиму, та в жалобі схиляємо голови до їх подвигу. Ця скорботна дата вперше з’явилась в національному календарі країни наприкінці 90-х років та носила назву "День пам’яті жертв голодомору", згодом мала назву «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». І лише у травні 2007 р. згідно Указу Президента України з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, «День пам’яті жертв голодоморів», як і колись, відзначається в четверту суботу листопада, а «День пам’яті жертв політичних репресій» - щорічно у третю неділю травня.
Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) – одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 року як комісаріат Тимчасового Раднаркому Радянської Росії. 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Функції НКВС того часу навіть за формальними ознаками значно перевищував функції сучасного міністерства внутрішніх.
Влада того часу намагаючись позбавити український народ його національної свідомості, історичної пам’яті та прагнення до свободи мільйонів українців та земляків, було закатовано жорсткими дійствами у стінах НКВС. НКВС СРСР став головним органом масового політичного терору, себто процеси, репресії та страта політичних супротивників Йосипа Сталіна. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС – державної безпеки (рос. – ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО). Мільйони «ворогів народу», членів їх родин, включаючи дітей, були заслані до концентраційних (потім перейменованих на виправно-трудові) таборів ГУЛАГу, де було страчено понад 6 млн людей з багатьох звинувачень (у шпигунстві, диверсіях, шкідництві, куркульстві, буржуазному націоналізмі).
Масові розстріли, тюрми та висилки. Люди попрощалися з життям лише за те, що не боялися привселюдно висловлювати свою думку, будучи патріотами своєї батьківщини.
НКВС ретельно приховувала документи та справи репресованих. Вони мали і іншу назву – чекісти. Деякі документи були розсекречені, але більшість увійшла в історію разом з подіями.
У фонді нашої бібліотеки є збірник документів, що побудований на архівних документах Служби безпеки України – Фонду № 13 «Паспорти України», який був засекречений до 2009 р. і був внутрішнім документом окупаційних радянських спецслужб. Це трьохтомник «Чекістське досьє окупованої України», що був подарований Київською міською організацією «Меморіал» ім. В. Стуса та Громадським інститутом історичної пам’яті.
Збірник містить понад 3000 документів з економічною та політичною характеристикою областей, обласних центрів та всіх тогочасних районів України.
Чекістське досьє окупованої України: зб. документів у 3 т. / Київська міська організація Товариство "Меморіал" ім. Василя Стуса, Громадський інститут історичної пам'яті ; упор. Р. М. Круцик, С. А. Жовтий – К.: Преса України, 2014. – Т. 1 – 1048 с.; Т. 2 – 992 с.; Т. 3 – 1216 с.
Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили".
Одним із трагічних символів тієї доби є київська Биківня, що у Биківнянському лісі. Там знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об'єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 30-40-их років відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих людей. За даними науковців, у Биківнянському лісі поховано близько 100 тисяч репресованих осіб комуністичною владою.
Тюрма на Лонцького – музей у Львові, що розташовується в застінках колишньої в’язниці, що використовувалася в 20 столітті як політична в'язниця польською, радянською та нацистською владами. З 2009 року – національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів.
Переважну більшість арештантів складали політичні в’язні. Свого часу в тюрмі на Лонцького сиділи відомі українські націоналісти Степан Бандера та Ярослав Стецько. Тут співробітниками НКВС був вбитий брат Романа Шухевича Юрій Тюрма на Лонцького тільки спочатку виглядає цікавим туристичним об’єктом. Це місце із надзвичайно потужною негативною енергетикою, яку відчуваєш кожним клаптиком тіла. Співробітники НКВС не встигали виконувати смертні вироки. Арештантів зганяли в камери і розстрілювали з автоматів через віконечко для передачі їжі – «кормушки». В отвір також кидали гранати.
Варто сказати декілька слів про те, як саме в’язниця перетворилася на музей. Пропозиція створити на базі в’язниці музей-меморіал була висунута в 2005 році після Помаранчевої революції. У 2006 році в’язницю вперше відвідала громадськість. Там відслужили панахиду й встановили на зовнішньому подвір’ї хрест. А в 2008 році публіка вперше отримала можливість відвідати камери й місця розстрілів. Того ж року Служба безпеки України передала в’язницю та прилеглі території під майбутній музей. Його було відкрито в червні 2009 року. Музей у застінках колишньої в’язниці створений не для розваги, а для пам’яті. Це моторошні сторінки історії, які мусимо знати. Кожна нація має такі важкі сторінки історії, які потрібно закарбовувати у свідомості людства.
Тож схиляємо голови в пам'ять про мільйони співгромадян, які стали жертвами політичних репресій, та співчуваємо усім народам, які постраждали і продовжують зазнавати страждань від тоталітарних режи
